Історія міста Василівки

Історія Василівки.Із вікіпедії:

На околицях міста, біля підніжжя Лисої гори, розкопано могильник доби неоліту (V тисячоліття до н. е.), де виявлено понад 30 поховань. Поблизу могильника знайдено рештки поселення доби пізньої бронзи (І тисячоліття до н. е.). У 1775 році після ліквідації Запорозької Січі почався процес розподілу Запорізьких земель у власність поміщикам. Одним із перших у черзі на нові землі, особливо ті, що знаходились на колишній татарській території нижче річки Кінської, був Василь Попов — правитель канцелярії Григорія Потьомкіна.

27 липня 1783 року Василь Попов отримав землі, які були розмежовані, видана межова книга і план. Всього Попов отримав 43 тисячі десятин землі. На ім'я власника з'являється слобода Василівка, поселення Янчекрак (з 1945 року — с. Кам'янське), Карачокрак, Скельки, Маячка, далі Еристівка та інші[2]. Поміщик переселив у Василівку чимало кріпаків з своїх маєтків на Катеринославщині, Чернігівщині, Полтавщині, а також кілька кріпацьких родин, куплених у Курській губернії. Одночасно йшло поступове покріпачення поселенців-старожителів. Поміщик примусив їх платити оброк, який згодом замінив відробітком. Селяни працювали на нього кожного третього, потім другого тижня, а далі — до 5 днів на тиждень. Василівці мали невеличкі земельні наділи — до 3 десятин на ревізьку душу, які обробляли вручну чи запрягаючи корів. Різниця між переселеними кріпаками і покріпаченими селянами швидко зникала.

У 1837 році у Василівці, Янчекраку, Карачекраку і Скельках, що належали Попову, налічувалося 3782 кріпаки. З 1791 року в слободі Василівка почалось активне будівництво. У 1796 році після смерті Катерини II і приходом на престол імператора Павла I, Василь Попов направився у 1799 році у своє імення. Наприкінці XVIII століття Василівка починає розростатися. Порівняно з сусідніми селами Василівка розвивалася швидше, бо була розташована біля переправи через річку Карачокрак, на шляху до Криму. У 1820—18З0 роках XIX ст. поміщик збудував тут кілька заводів — цегельний, винокурний і по випалюванню вапна. У Василівці, яку 1831 року було переведено до розряду містечок, містилася головна контора управління всіма маєтками Попова. Економія поступово перетворювалася на велике феодально-кріпосницьке господарство. Провідними галузями були вівчарство і зернове господарство. Вироблювану продукцію вивозили до Криму, а звідти — за кордон. Лише у 1847 році тільки вовни було продано 1850 пудів.

Поміщик швидко багатів. Напередодні скасування кріпосництва нащадки Попова володіли в Мелітопольському повіті 14 тис. десятин землі. У Василівці тоді було близько 300 селянських дворів, проживало 1,9 тис. чоловік. За реформою 1861 року кріпаки дістали «голодну волю». Селяни втратили майже З0 відсотків землі, якою користувалися до 1861 року. Значна кількість ревізьких душ одержала т. зв. дарчі наділи — 1,5 десятини. За повний подушний наділ, тобто 6,5 десятини, селянин мусив за 2 роки сплатити поміщикові 30 крб., а потім протягом 49 років вносити в казну по 7 крб. 20 коп. Отже, наділ коштував 382 крб. 80 коп. — майже по 60 крб. за десятину, тоді як її ринкова ціна не перевищувала 14—15 крб. Не маючи коштів на сплату поміщикові викупних платежів, більшість селян мусила відробляти панщину. Попов сам визначав, скільки днів вони мали працювати на його ланах, і встановлював плату за робочий день. 19 лютого 1863 року василівці припинили виконання повинностей в економії, хоч і не змогли розрахуватися з поміщиком. На умовляння і погрози мирового посередника вони заявили, що не підуть більше на панщину. Тільки за допомогою поліції, солдатів Попову вдалося зламати опір колишніх кріпаків.

У 1874 році, з відкриттям Лозово-Севастопольської залізниці, яка пройшла через Василівку, і появою станції Попово, товарність і прибуток імення значно збільшилося. Обтяжені платежами, численними податками, бідняцько-середняцькі маси села розорялися, убожіли. За даними перепису 1884 року, з 371 селянського господарства 45 не мали посівів, стільки ж засівали від 1 до 5 десятин, 95 дворів — від 5 до 10 десятин. Отже, 50 проц. господарств були бідняцькими. Третина з них не мала тягла і майже всі були без інвентаря. Водночас 39 дворів засівали близько 50, а 7 — понад 50 десятин кожний. Вони ще й орендували 1630 десятин землі. Станом на 1886 рік в містечку, центрі Василівської волості Мелітопольського повіту Таврійської губернії, мешкало 1910 осіб, налічувалось 325 дворів, існували православна церква, синагога, школа, лікарня, 7 лавок, завод сельтерської води, спиртовий склад, постоялий двір, ренський погріб, відбувалось 3 ярмарки на рік: 21 березня, 20 червня та 26 вересня, базар по неділях[3]. За 5 верст — постоялий двір. За 18 верст — школа. За 20 верст — школа. У 1889–1894 рр. один із нащадків Попова витратив 1,5 млн крб. на спорудження великої кам'яниці, яка мала вигляд середньовічного рицарського замку з гостроверхими баштами, банями і зубчастими стінами. У парку, закладеному ще кріпаками, було збудовано двоповерхову дачу, оранжерею. Парк пильно охоронявся, селянам було заборонено навіть наближатися до нього, «аби не псували пейзажу».

У період між двома буржуазно-демократичними революціями в Росії у Василівці ще більше посилилося класове розшарування селян. Із 811 дворів села безпосівних було 57 відсотків, а кількість господарств, що засівали лише по 5—7 десятин, збільшилася наполовину. Зростає прошарок сільських пролетарів. У 1914 році з 6344 жителів Василівки наймитів та членів їх сімей, що мешкали в поміщицькій економії, було понад 960 чоловік. Різко загострилися суперечності між общинниками і куркулями, що захопили близько 45 відсотків надільної землі і виходили на хутори. Крім того, 96 багатіїв орендували 60 відсотків землі бідняків, яким нічим було її обробляти. Їм же належало 60 відсотків купленої землі. Трудящі селяни страждали від безземелля, злиднів і голоду, які тягли за собою хвороби. Медична допомога була вкрай недостатньою. Лікарня на 10 ліжок, де працювали лікар, фельдшер і акушер, обслуговувала населення усієї волості (понад 23 тис. чоловік).

Переважна більшість жителів була неписьменною. У 1870–1900 рр. в містечку існували лише 2 земські та парафіяльна школи, де працювали 3 вчителі. Всього 12 відсотків жителів уміли писати і читати, серед жінок — тільки 4 проц. У 1912—1914 рр. земство відкрило у Василівці ще 2 однокласні училища. У 1903 році в містечку почала працювати невеличка бібліотека, у якій налічувалось кілька сотень російських книжок. При школах також діяли маленькі бібліотечки, але і в них не було українських книжок. У роки Першої світової війни багато працездатного чоловічого населення було мобілізовано до армії; реквізовано понад 40 відсотків робочої худоби. Майже подвоїлася кількість безкінних і однокінних господарств. Основною робочою силою стали жінки та підлітки. Значна частина землі не засівалася.

Після повалення самодержавства селянський рух у Василівці значно активізувався. Великий вплив на бідноту справили масові виступи проти Тимчасового уряду робітників Олександрівська, Мелітополя, Бердянська, Великого Токмака. Звідти до Василівки було направлено кількох більшовиків, зокрема М. І. Пахомова, які у серпні—вересні 1917 року проводили революційну агітацію в містечку. Тут організовано групу співчуваючих більшовикам, до якої входили С. В. Величко, П. Ф. Давидков, Т. А. Міщенко, Я. М. Смішко та інші.

Після перемоги петроградського пролетаріату в Жовтневому збройному повстанні розгорнулася боротьба за Радянську владу і в Мелітопольському повіті. На початку грудня у Василівці створено волосну Раду селянських депутатів. До неї увійшли П. І. Мягкий, М. Ф. Малахов, Я. В. Стовба та інші. Проте поряд з Радою ще діяла волосна управа. На початку січня 1918 року влада в містечку повністю перейшла до волосної Ради. Вона відкрила бібліотеку, читальню, дитячий садок і при ньому молочну ферму; проводила широку роз'яснювальну роботу серед селянства. Про її корисну діяльність 26 березня 1918 року писала харківська газета «Комуніст».

Виконуючи рішення Мелітопольського повітового з'їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів від 22 січня 1918 року, Рада конфіскувала маєток поміщика Попова. В користування селян передано 33 тис. десятин землі, а також будівлі, худобу, сільськогосподарський реманент. Але минуло близько 4 років громадянської війни, перше ніж селяни більш-менш спокійно змогли господарювати на націоналізованій землі.

У цей буремний час Василівка неодноразово потрапляла до рук ворога. З квітня по кінець листопада 1918 року мирних жителів грабували і вбивали австро-німецькі війська, а з середини 1919 до початку 1920 років — денікінці. Білогвардійці закатували члена волревкому Є. Я. Семеренка, дружину голови волревкому М. Ф. Малахова та інших; забрали у Василівській волості 1250 коней, більшість возів, багато хліба тощо. 10 січня частини 2-ї бригади 41-ї радянської дивізії вибили з міста біляків. Але в липні 1920 року місто захопили врангелівці. На початку жовтня врангелівці зігнали на майдан кількасот селян Василівки і на їх очах стратили 123-х полонених червоноармійців.За 4 місяці врангелівці розстріляли 482 чоловіка. Під час Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 219 жителів міста.